Голодомор 32-33 рр. Ціна життя...

Виховна година:

«Голодомор. Ціна життя»

Підготували:

Вчитель географії

Кіцела І.І.,

вчитель історії

Рудніченко Н.М.

2016 р.

Мета: Вшанувати світлу пам'ять безвинно замучених голодом та політичними репресіями; виховувати в учнів особистісні риси громадянина України; формувати в учнів щирі людські почуття, співчуття до трагічної долі рідного народу.

Обладнання: композиція з колосків, кетягів калини на вишитому українському рушникові; переносний стенд «Голодомор 1932-1933рр.», зібрання спогадів односельців про голодомор, запалена свіча;музичні твори – Гімн України, Гімн «Боже, великий, єдиний»

Пам’яті жертв голодомору 1932-1933рр. – геноциду українського народу – присвячена наша виховна година.(слайд 1)

Пішла біда із торбиною

По всій Україні,

Несла вона заплакана

Очі свої сині.

Ішла вона дорогами

Босими ногами,

Дать поїсти б біді хліба –

Нехай сяде з нами.

В степах вона ночувала,

В гірких травах спала.

Не проснулась, не вернулась:

Тополею стала.

Біда ішла понад Дніпром,

Понад синім морем,

З сусідами поділилась

Голодом та горем.

Була весна, буяло все;

Над світом небо голубіло

Тане було дня без біди,

Яку зазнала Україна.

Цвіли садки, співали бджоли,

Гуляв десь вітер в чистім полі.

Та на спочинок тут лягли

Вродливі ще малі три долі…

І в ту весну голодную,

В гірку страшну днину

Мала доля поминала

Всю свою родину.

Правда йшла з бідою рядом,

В землю з нею ляже.

Та із ями правда вийде –

Й нам про все розкаже!

Настав час розповісти про все це масштабно, правдиво, повернувши тим самим історичну пам'ять нинішнім поколінням українців. «Ми повинні добре усвідомити, - зазначав у своїй книзі «Не підлягає забуттю» дніпропетровський журналіст Ф. Сухоніс, - голодомор – геноцид 1932-1933рр. – це наша національна Голгофа, котра завжди буде мірилом нашої здатності називатися нацією. Цивілізованою спільною, зрештою, бути людьми».

І прийде час –

Озветься призабуте…

Потьмариться

Окрушинами слів.

Прокинеться забуте,

В горе взуте,  зодягнене

Зневірою жахів…

Пом’янемо і знайдемо в собі сили пройти за ними дорогою їхнього страшного путі. Не їм це потрібно. Потрібно це нам, живим. Народ, який забуває своє минуле, не має майбутнього. Ми повинні осмислити власне минуле. Зрозуміти його, зробити висновки. І йти далі в майбутнє. Діяти так, щоб таких трагедій ніколи не було.1932-1933рр. – голодомор в Україні. Не було ні війни, ні потопу. А був створений штучний голодомор. Головною метою організації штучного голоду – геноциду проти українства, був підрив соціальної та національної бази опору українців проти комуністичної влади для забезпечення тотального контролю держави за всіма верстами населення. Й. Сталін неодноразово наголошував, що «Україна є найбільш слабкою ланкою радянської системи». Українські селяни найбільш запекло опиралися колективізації. Лише в 1930р. в Україні спалахнуло декілька десятків селянських повстань, які придушила Червона Армія та війська ГПУ. Отже, Україну треба було остаточно поставити на коліна.

То був страшний навмисний голод.

Стріла була така нищівна.

Щоби згромадити стодолу

Колгоспної катівні.

То був страшний навмисний злочин.

Такого ще земля не знала.

Закрили очі Україні.

І душу міцно зав’язали.

Сліпу, пустили старцювати…

Луна ще досі в оболонях.

Здичавіла вкраїнська хата

На березі своїх агоній.

Глуху, заставили мовчати.

А то би світ втопивсь в Славуті.

Як божевільно їла мати

Свою дитиноньку майбутню.

Мерцями всіялося поле.

Ні хрестика і ні могили.

То був такий навмисний голод.

Чи, Боже, й Ти вже був безсилий?

1932рік. Того року урожай хліба був гарний, але прийшло розпорядження, що хліб роздали незаконно і почали забирати з домівок усе, що знаходили, до зернини. Витрушували із торбинок, горщиків. Забрали все - селяни голодували. Тихо помирали.  Обезлюднили українські села. Чорні прапори над сільрадами засвідчували про вимерлі села.(слайд 2)

Історична довідка (слайд 3)

Голодомор мовою фактів

Насильне вилучення всіх продовольчих припасів:

-  Липень 1932р. – влада ухвалила завідомо нереальні до виконання  плани хлібозаготівель;

-  Серпень 1932р. – прийнято так званий закон «про п’ять колосків», за яким засуджували навіть дітей, які збирали колоски пшениці на полях;

-  Листопад 1932р. – запроваджено натуральні штрафи, що означало вилучення всіх харчів у селян;

-  Грудень 1932р. – примусово вивезено із колгоспів усі фонди, в тому числі, і насіннєві.

Блокада мешканців окремих територій та всієї України:

-листопад 1932р. – В Україні запроваджується система голодних гетто – «чорних дощок».

Занесення на «чорні дошки» колгоспів, сіл і цілих районів означало їх повну ізоляцію, вилучення всього продовольства, заборону ввезення будь-яких товарів та інші жорстокі репресії, що було рівнозначним смертному вироку їх мешканцям. Всього на «чорну дошку» було занесено до третини сіл України;

-січень 1933р. –забороняється виїзд за межі України.

Ховали матір,

Батька і дитину,

Якій від роду

Рік лише було…

А за яку таку

Гірку провину

Спіткало їх

Підступне теє зло?...

Мовчала тиша

Знов на кладовищі.

Та тільки ворон

Каркар на хресті.

Вмирали люди

У голодній хвищі.

Ховали їх

Безмовно в немоті.

Ніхто не міг

Подумати, збагнути,

Що голод цей їм

 Сталін «дарував»…

А як же ще таке

Могло те бути?

Тиран

Створити голод наказав.

Керівництво України буквально благало Москву про зниження плану заготівель, попереджаючи, що Україна в критичному стані. У 1932р. на ІІІ Всеукраїнську конференцію КП(б) України прибувають Каганович і Молотов. У відповідь на скарги М. Скрипника, що в селян «вже нема чого більше забирати, тому що все вичищено під мітлу», сталінські емісари заявили: «жодних поступок чи сумнівів щодо виконання завдань, поставлених партією і радянським урядом не буде» І, щоб упокорити селян мерзенна кліка зважилась на сатанинський злочин – планомірне винищення за одну зиму мільйонів людей.

Неврожай від бога, голод від людей – так говорить українське прислів’я.

І найбільш від голоду страждали діти. Виявом  дитячої смертності не займався ніхто. В Україні було 55 тис. сіл, і в кожному помирали діти. Вони виявились найменш захищеними. Діти не отримували рятівних 100-300 грам хліба. І помирали дітки тихо, тихо… Ні від кого не вимагаючи їжі: ні від матері, ні від батька, а так у простір – їсти, їсти…(слайд 4)

«Я хочу хліба,

Жити хочу…» -

Блага

Змучене дівча.

Її сумні,

В сльозинках очі

Скорботно,

Болісно кричать…

«Я хочу хліба,

Хліба треба…

Нема тата,

Мами – теж…

Одна лишилася

Пів небом,

Моїй біді

Немає меж…»

«Я хочу хліба,

Хочу їсти.

Не хочу я

Вмирати – ні!»

Стоїть дівча

Голодне в місті

І в очі

Дивиться мені…

Важко люблячим матерям дивитись на страшні муки своїх дітей - мутнів розум. Були випадки, коли натопивши маковинням хату, закривала мати ляду. І на ранок - усі діти мертві. Та найстрашніше було інше. Були такі, що збожеволівши від голоду, різали та варили трупи, вбивали власних дітей.

Як сталося – не знає

Як бути – не знає

Провал божевілля – сокира і ніж

Та жах пам’ятає і крик пам’ятає

Не ріж мене, мамо. Матусю, не ріж.

Людоїдів найчастіше розстрілювали , або закопували живцем. Але тих, кого треба було закопати першими, тих, хто примусив божеволіти від голоду, їсти людське м'ясо – не зачепили ні тоді, ні потім. Так вони й жили у достатку і почестях.

Нам душі

Голодом труїли,

Конали ми,

Як ті раби.

А пси ЦК

Пили і їли –

Не чули

Горя і мольби…

Тож будьте

Прокляті навіки!

І буде проклятий

Той час,

Коли лжепастори

Дволикі

Вели на цвинтар

Спішно нас.

Учні нашої школи впродовж багатьох років збирають свідчення очевидців про голодомор у нашому селі.

Свідчення очевидців (слайд 5-7)

Капіносова Агафія Максимівна

Народилася я у селі Вільне. Я добре пам'ятаю часи голоду. Врожай великий був, закрома заповнені зерном. Та радість наша недовгою була. Якось вранці прибігла сусідка з плачем. Забрали все зерно. Тільки-но ми вийшли до комори- як у двір люди чужі зі зброєю. Ми до хати забігли, вони зі сміхом на возик грузили наше зерно, а ми у вікно виглядали, навіть, боялися. Мама обняла мене, сестру, плаче, а сусідка тільки схлипувала. Коли на подвір'ї все стихло, ми відразу вийшли,  довго сиділи біля комори. Мама віничком змела залишки зерна. Ціле відро вийшло. Вона пекла нам балабушечки. Вже пізніше вона розповіла, що вона в них добавляла все, що бачила: і листочки, і калачики, і зернятка з квітів. Важко  взимку було. По декілька днів нічого не їли. Мама варила похльобку. Вона мені чимось воняла, та ми з сестрою сьорбали через силу, але голод не відпускав.  Господи! Нехай ніхто не відчує на собі цього страшного  лиха.

Шульга Михайло Харлампійович

Я, Михайло Харлампійович. Народився у 1924 році, тому голод 1932-1933рр.добре пам’ятаю В пам’яті збереглися окремі епізоди, які могли вразити семирічну дитину. Завжди хотілося їсти. Щоб не робив, чим би не займався, чим би не грався. По сьогоднішній день до хліба відношуся, як до святого. Відрізаю від хлібини такий кусок, який зможу зїсти. Ще пам’ятаю, як мама в хаті тихенько десь діставала картоплю і варену давала мені, слідкуючи, щоб я, не дай Боже, не вибіг з нею на вулицю. Вона весь час наказувала, щоб я ні про що не розповідав нікому. Коли смеркало, то навулиці вже нікого не було, батьки заганяли своїх дітей до хати. Це тепер я розумію чому. Голодно було і в 1947році. Але тоді я був дорослим. Пройшовши пекло війни, я бачив голодні очі стареньких і малих. Був  неврожай. Пережити довелося багато, навіть дивуюсь, як я дожив до глибокої старості.

Бабич Віра Антонівна

 Мене звуть Віра Антонівна. Я місцевий житель, народилася у 1927 році. Багато чого бачила за своє життя. Але є такі моменти, які чорними літерами закарбувалися назавжди у серці. Слізьми наливаються очі, коли я чую слово голодомор. Я радію за те, що мої внуки не відчули на собі це лихо. Але постійно розповідаю їм про голод 1932-1933рр.Довгий час всі боялися говорити про це. Та серце болить, коли згадуєш скільки було зерна, всі раділи.  Горе не забарилося… Прийшли люди у формі, їх було шестеро. Боже! Вони все забрали! Мама не встигла нічого заховати. Всі боялися та плакали. Ніхто не чинив опору, тому що  в них була зброя. Влітку було набагато легше, їли кору дерев, різне насіння. Який же це жах відчувати постійний голод. Взимку було найважче. Але у нас була корова. Вона нас і врятувала. Інколи приходили сусіди, мама і їм наливала кухоль молока. Нехай всі люди знають правду.

На вшанування пам’яті жертв голодомору на території Саврівської сільської ради було встановлено пам’ятний хрест. (слайд 8)

Здається тільки сліпий міг не побачити трагедію українського народу. І, виявляється, такі сліпі були. Ці сліпі свідомо дезорієнтували,з відома радянського керівництва, світову громадськість, що в Україні ніякого голоду не було й немає. Дипломатичні служби західних держав загалом володіли інформацією про ситуацію в Україні в 1932-1933рр. проте страхітливі його масштаби замовчувалися. Крім того, багатьом на Заході складно було повірити, що тоді, як Радянський Союз експортує зерно і відмовляється від продовольчої допомоги, в Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно підготовлені сталінським керівництвом подорожі по СРСР, Бернард Шоу та прем’єр Франції Єдуард Ерріо поверталися, захоплено розповідаючи про радянські досягнення і ситих селян. А кореспондент «Нью-Йорк Таймс» Доронті, який у своїх статтях заперечував існування голоду в Україні, навіть був нагороджений Пулітцерівською премією – за глибину і об’єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність його репортажів СРСР. І це в той час, коли в Україні помирало щодня 25 тисяч людей, щогодини – 1000 чоловік, щохвилини – 17 чоловік. (слайд 9,10)

Через понад півстоліття комісія Конгресу США у своїх висновках зазначить, що американський уряд мав достатню і своєчасну інформацію про голод в Україні, але не зробив будь-яких кроків, щоб поліпшити ситуацію. У 1988р. Конгрес США офіційно визнав голодомор 1932-1933років актом геноциду проти українського народу, а в 2006 році президент США Джордж Буш видав закон про виділення земельної ділянки для будівництва пам’ятника жертвам голодомору в Україні в 1932-1933роках.

Та що ж Ви, мамо, десь пішли самі,

Чи, може, ми Вам чимось не вгодили…?

І пахне в хаті воском і кадилом,

 І тато з братом сиві і сумні…

Нема! Нема… Пішли і не вернути…

Чи, може, там хліби є і молоко

За пазухою в Бозі? Там, високо,

Вам добре… Я так хочу теж заснути…

Немає мами… і немає болю!

Немає сили навіть закричати…

Стоїть голодомор посеред хати

Із присмаком гнилої бараболі…

Голодомор забрав мільйони людей. Кількість жертв голодомору – від 3,5 до 5 млн. чоловік,є й інші дані – 8-9 млн. чоловік. За  підрахунками Роберта Конквеста, у 1926 році в СРСР проживало 31, 2 млн. українців, а за переписом 1939 року – лише 28 млн.

 Попелом лежать ці мільйони у нас під ногами,гарячим пекучим попелом. І багатьом вже не дає спокою той спопелілий біль предків. Аби перестав пропікати серце, аби упокоїв врешті прах замордованих режимом рідних і близьких наших, маємо затаврувати прокляттям непрощенних катів, уже мертвих, а особливо – ще живих.

Указом Президента В.А. Ющенка було запроваджено День памяті жертв голодоморів та політичних репресій, який щороку відзначається у четверту суботу листопада.

Хай простять нам наше безпам’ятство всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі. Запалимо свічку, хай її побачать ті, хто став зорями.

По убієнним

Свічечка горить.

Тріпоче вогник

Смутком спогадання.

Лиш він спроможний

Пам'ять відновить

Сльозиною

Далекого мовчання…

Горить вона

З тривожної доби…

По убієнним

Пам’яттю нам стала.

Якої ж нам

Потрібно ще мольби,

Щоб свічечка

Ніколи не згорала?..

Вона, як Прометей,

Вже скільки літ!..

В любові всенародній –

Не згорає.

Схиляється до неї

Цілий світ.

Господь на неї

З неба споглядає…

Учні запалюють свічки. (слайд 11)Звучить метроном – хвилина мовчання.

Ми майбутнє України будемо завжди пам’ятати ці жахливі сторінки історії. Ми мусимо пам’ятати, якою ціною оплачені дні нашого буття. І кому, як не нам, сучасній молоді, яка живе у вільній і незалежній державі, зробити все можливе, щоб такої страшної трагедії більше не було.

Згубився цвинтар в бур’яні

Хрести схилились. А цівками.

Печальні пальці крижані,

Та десь у генній глибині

Про мор живе народна пам'ять.

Звучить музика «Боже, великий, єдиний».

Презентація до виховної години "Голодомор. Ціна життя":

https://drive.google.com/open?id=0B5UCi9fns-8lZEZXVmpReHFsekE

Проект "7 кадрів" ЛЮДЬМИ ЗЕМЛЯ СЛАВИТЬСЯ

ПРОЕКТ «МАЙСТРИНІ УКРАЇНСЬКОЇ ВИШИВКИ»

Мета проекту: дослідити краєзнавчий матеріал про народну вишивку; ознайомитись з роботами майстринь народної творчості.

Об’єкт дослідження: вишивки майстринь села Вільного.

Завдання проекту:

1. Ознайомитись з історією і традиціями української народної вишивки.

2. Популяризувати мистецтво вишивки серед населення.

3.Вивчення техніки робіт майстринь.

4.Провести власні дослідження по визначенню задатків до професії вишивальниць.

Основні джерела інформації: Інтернет-ресурси, матеріали власних досліджень.

Девіз: вивчай, зберігай, відновлюй.

Учасники: учні 11 класу Вільнівської ЗШ І-ІІІ ст.

Етапи і зміст роботи над проектом

Назви етапів	Зміст роботи
Пошуковий	Визначення теми і мети проекту, підбір та аналіз матеріалу з даної теми.
Аналітичний	Покрокове планування роботи; аналіз вхідної інформації; пошук оптимального способу досягнення мети проекту.
Практичний	Виконання запланованих кроків та дослідницької роботи.
Презентація	Оформлення кінцевих результатів.

Збережи в пам'яті віків

Справи п'ятихатців - земляків

Хай онуки - правнуки несуть

Естафету у далеку путь.

У невичерпній спадщині духовної культури нашого народу є особлива, винятково важлива її частина - вишивка. Вишивка - це духовний символ українського народу, рідного краю, батьківської оселі, тепла материнських рук.

"І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала^”.

Ці рядки відомої пісні на вірші видатного поета Андрія Малишка засвідчують, що на манівцях життя нашою супутницею є вишивка. Хрестик чи гладь, мереження чи вирізування на лляних, конопляних, бавовняних тканинах споконвіку милують око, радують душу, дають працю рукам і думці. Вишивка - поширений вид декоративного й ужиткового мистецтва, в якому узори та зображення виконуються вручну, або способом на різних тканинах, шкірі та інших матеріалах лляними, бавовняними, шовковими, вовняними нитками, а також бісером, коштовними камінцями тощо.

Перші згадки про вишивку зустрічаються у давньогрецьких істориків. Геродот стверджував, що вишивкою був прикрашений одяг скіфів, які довгий час проживали на території України. Мабуть, ніколи не зможемо довідатись, хто і коли вперше втілив у вишивці красу природи, свої почуття, любов до рідної землі. Однією із причин цього є те, що тканини недовговічні, і наука позбавлена можливості точно визначити час виникнення цього виду мистецтва, тому ми змушені приймати на віру здогадки і припущення дослідників.

Дані археологічних розкопок, свідчення літописців і нотатки мандрівників минулого дають змогу вважати, що початок мистецтва вишивання на території, яку займає сучасна Україна, сягає у глибину віків. Його розвиток триває з незапам'ятних часів і до наших днів. Він ніколи не переривався, оскільки вічною є духовність народу, його творчість, прагнення до найвищих вершин прекрасного.

Вишивка - класичний вид українського народного мистецтва, що розкриває невичерпне багатство творчих сил народу, вершину його мистецького хисту. Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної вишивки зумовлено тим, що вона широко виступає в різноманітних варіантах як прикраса тканин одягового, побутового, інтер'єрно- обрядового призначення. Вишивка - це орнаментальна скарбниця колективного генія. В ній втілено чудеса народної вигадки, фантазії, геометризований метод зображення краси землі, природи, сонця, людини. Сучасна народна вишивка розвивається на основі традиційної спадщини минулого і досягнення художньої культури українського народу. Її розвиток проходив у єдиному русі сучасного народного мистецтва, підпорядковуючись його загальним основам. Кожен регіон України має свою особливу вишиванку, яка відрізняється від інших технікою та орнаментом. Фактично, кожна область може похвалитися унікальними вишитими сорочками, притаманними тільки їй.

Вишитий рушник в Україні посідає особливе місце.

На рушник розшитий

Хліб кладемо з сіллю,

Щоб легкі дороги вславили Вкраїну,

Щоб у нашій праці і в гучнім весіллі

Шанували в світі над усе людину.

Рушники — це символ України, відбиття культурної пам'яті народу, в їх узорах збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», символіка червоного кольору. З літописів відомо, що під час весняних заклинальних обрядів дерева обвішувались «убрусами». Вишиті на них орнаментальні символи відповідали заклинальній символіці родючості. Рушник у давнину відігравав важливу роль, на ньому вишивалися священні язичницькі зображення. Це були «язичницькі іконостаси», сповнені глибокої архаїки. Впродовж віків рушникам надавалося важливе образно-символічне значення. Рушник — у свідомості українського народу наділявся широким спектром знакових властивостей і саме тому він являє собою значне непересічне явище духовної культури, будучи етнічним культурним символом України. Рушники є неодмінними атрибутами народного побуту, весільної обрядовості, вони застосовуються як традиційна окраса житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників. Мабуть у всьому декоративному мистецтві немає іншої такої речі, яка концентрувала б у собі стільки різноманітних символічних значень. У вишивці рушників знайшли відображення орнаменти, пов'язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі. Орнаменти вишивки рушників — це народна пам'ять про життєдайні сили землі та сонця. Невипадково Леся Українка, вперше відвідавши в Каневі могилу Великого Кобзаря — Тараса Шевченка, поклала йому на могилу власноруч вишитий рушник.

Рушник супроводжував селянина протягом усього життя — і в радості, і в горі. Він завжди був символом гостинності — на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. Хліб завжди мав глибоку образну символіку. Коли в Євангелії від Івана читаємо: «Я — хліб життя. Хто приходить до мене — не голодуватиме; хто в мене вірує — не матиме спраги ніколи» (Євангелія від Івана, 6:34), то маємо складне символічне значення й самої речі і слова, що її означає.

Очевидно, символіка хліба як Бога потребувала шанобливого ставлення до нього й вимагала, щоб він ніколи не лежав на «голому», не покритому рушником столі. Саме тому рушником вкривають паски, несучи їх святити до церкви на Великдень. Рушник виконував і важливу образно-символічну, літургійну роль у християнській обрядовості. Адже важлива роль рушника в ритуалі обмивання ніг, обличчя, рук під час літургії. В апостольських настановах сказано, що диякони повинні служити при таїнстві євхаристії, маючи рушники, хусточки для витирання вуст тих, хто причащається

Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові як пам'ять про дім, побажання щасливого майбутнього в новому житті.

Рідна мати моя,... ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Так писав про рушник видатний український поет Андрій Малишко. Рушники дарувались у дорогу невипадково. За дослідженнями етнографів, семантика рушника (полотна) розкривалась у значенні дороги, пов'язаної із світлим радісним життєвим початком, з одного боку, і переходу в інший світ — з другого. Існували подарункові рушники, які дарували напам'ять, зокрема їх використовували під час проводів рекрутів, обвішуючи ними новобранців з голови до ніг на знак побажання щасливої дороги й найскорішого повернення. Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки, потім ці рушники дарували майстрам. На них приймали новонароджених, з рушниками проводжали людину в останню путь. Важлива роль рушника в похоронному обряді пояснюється медіативною роллю, пов'язаною з поєднанням сфер життя і смерті, адже похоронний обряд сприймався як сполучна ланка між ними. Рушник — дорога життя, початок — народження, кінець — завершення життєвого шляху. Часто перев'язували рушниками корогви, хрести під час походу, процесії чи похорону. Існував звичай перев'язувати рушником придорожні хрести. За етичними нормами поведінки, їх не займали й лише після того, як вони зовсім були знищені дощем або вітром, прив'язували новий рушник.

Уживалися рушники під час похорону. Іноді ними накривали тіло небіжчика, або клали під ноги; віз, на якому везли домовину, встеляли рушником або килимом. Домовину також прикривали рушником, на який клали хліб. На знак жалоби вивішували на воротах або у вікні рушник. Домовину спускали на рушниках у яму й надмогильний хрест, особливо на похованні хлопця, також перев'язували рушником. Учасників процесії пов'язували хусточками або рушниками.

Існував звичай виготовлення похоронних рушників однією майстринею на все село. Рушники широко застосовувалися під час народження дитини. На Закарпатті рушник, що слугував для загортання немовлят і перенесення на далеку відстань, звався «гайтка». Перекидаючи через плече, одним кінцем обгортали         дитину, а другий закріпляли спереду.

Особливу роль відігравав рушник у весільній обрядовості як один з найважливіших атрибутів. Змалечку дівчата вчилися вишивати і прясти, згодом старанно готували собі посаг, ретельно заповнюючи весільні скрині, де серед сорочок, тканих виробів містилося багато вишитих рушників. Кожна дівчина на посаг вишивала не менше 12—14 рушників, а іноді навіть і більше.

А в коморі сволок,

На ньому рушників сорок,

Біжіте. внесіте

Та боярів прикрасіте.

Ще 100 років тому, досліджуючи вишивку, В. Стасов зазначав: «У народів давнього світу орнамент ніколи не містив у собі жодної зайвої лінії, кожна рисочка мала тут своє певне значення... Це — складна мова, послідовна, мелодія, що має свою основну причину і призначена не лише для очей, а й для розуму й почуттів».

У селі Вільному все своє життя прожила Паляренко Раїса Петрівна 1940 року народження. Добра, чуйна. Врівноважена завжди. Разом з чоловіком Володимиром Васильовичем виростила двох синів та трьох доньок. Всі діти виховані, добрі господарі та господині. Раптово пішов з життя чоловік Раїси Петрівни, проживає з найменшою донькою Галиною. Радують її діти, а найбільше - онуки та правнуки. Захопленням жінки є вишивання. Ох і гарні ж вишивки в неї! Яскраві, світлі. Дивлячись на них , мимоволі думаєш, це ж які золоті руки і творчу уяву треба мати, щоб стільки і так вишивати. Хату прикрашають вишиті ікони, рушники,скатертини, серветки, подушки.

 Найулюбленішими її вишитими рушниками є весільні рушники. Всім своїм внукам на весілля вона вишила рушники. З піднесеним настроєм вона розповідає, як молодою вишивала їх собі на весілля . Ось .що вона нам розповіла: « У вишитих орнаментах я намагалася відтворити свої думки й почуття, надії і сподівання на щасливу долю.

Та спасибі тобі, моя ненько,

Що будила мене раненько,

А я слухала, вставала

Та рушнички напряла,

По тихому Дунаю білила,

На сухому бережечку сушила,

Своїх старостів дарила.

Коли мене сватали, я подавала рушники сватам, які перев'язали їх собі через плече попід ліву руку. Рушниками , які я вишила, зв'язували руки нам, молодим, під час вінчання, бажаючи щасливого подружнього життя:

Почуєм, побачим, що нам скажуть,

Біленьким рушничком рученьки зв'яжуть.

Під час нашого весілля своєму майбутньому чоловікові я подарувала власноруч  вишиту сорочку, хустину, рушники». Про особливе значення чоловічої вишиванки, як символу кохання ходить одна легенда. Подейкують, що чумаки довіряли прання своєї сорочки тільки одній єдиній дівчині. Іншим до такого сакрального ритуалу - зась. Так чумак підтверджував вірність своїй коханій.

Мій народ якось вигадав

Український рушник.

Щоб і хата була - красивішою,

Щоб і доля була — прихильнішою,

Щоб весілля було — та й клечальнішим,

Щоб зажинки були величальніші.

Стежку Сковороди і Тарасову думу

І безмежного поля солону могуть, 

І колосся любові, і зернятко суму,

Рушники українські у вічність несуть

Техніка робіт Раїси Петрівни різна. Її вишивки оздоблені геометричними та рослинними орнаментами, переважно чорно-червоного кольору. Часто вона використовує квітковий орнамент.

Є у вишивці Раїси Петрівни особлива тема – вишивка бісером. Ми зачарувалися цими вишивками. Мовчки розглядали їх і дивувалися, як звичайна українська жінка могла опанувати таку майстерність. А вона з посмішкою на обличчі почала свою розповідь: « Бісером я почала вишивати років 5 тому. Це дуже тонка і кропітка робота, що вимагає великого терпіння і посидючості. Тут необхідно точно і правильно підібрати кожну бісеринку за кольором і розміром, акуратно просувати в неї голкою з тонкою міцною ниткою і прикріплювати до тканини». Її розповідь нам, учням, які ніколи не пробували вишивати, була цікавою. А Раїса Петрівна продовжувала розповідати: « При підготовці до вишивки я вибираю полотно, воно повинно бути щільним, щоб під загальною масою нашитими на нього бісеру не розтягувалося і не провисало. Далі я наношу контур малюнка, після чого починаю вишивати. Даний малюнок я повністю заповнюю бісером – це називається повна вишивка бісером. Я вишиваю бісером картини природи. Але особливо я люблю вишивати бісером ікони. Коли я вишиваю ікони, мені здається , що моя оселя наповнюється світлом. Моя душа нібито розквітає, настрій покращується». З цікавістю ми розглядали роботи вільнівської майстрині.

Серед них: ікони «Святий Миколай», «Богородиця Почаївська», «Свята Галина», «Нев’янучий цвіт», «Покрова», «Святий ангел охоронець», «Богородиця Умиленіє», «Спас нерукотворний», «Триптих» та інші. Ми запитали у Раїси Петрівни про те, в чому ж секрет її успіху. А майстриня знову лагідно посміхнулась і сказала: «До вишивання необхідно братися при гарному настрою і з добром у серці. Тоді і роботи будуть красиві і неповторні». А ми уважно розглядаючи її роботи, були горді за свій талановитий народ, який любить свою Батьківщину.

Проживає в нашому селі чуйна і порядна майстриня - Гула Любов Федорівна.

Родом вона з Полтавщини. З 1965 року працювала зоотехніком у колгоспі імені Енгельса. Виростила і виховала разом з чоловіком, в минулому, головою колгоспу, Миколою Марковичем,  3 дітей.

З молодих літ вивчала вона скарби народної вишивки. Зачарована побаченим, створювала нові візерунки, які лягали на полотно рушників. Узори майстрині приваблюють своїм тонким відчуттям кольору. Особливістю її вишивки є поєднання рослинного, рослинно-геометричного та геометричного орнаментів. Любов Федорівна полюбляє у своїх роботах зображувати барвінок, зозулю, ламані дерева та гілки. А основою геометричного орнаменту були найпростіші фігури, такі як: трикутник, ромб, квадрат, скісний і прямий хрест. Саме такі поєднання і комбінації створюють розмаїтість та величезну кількість варіантів композиційних побудов. І саме в цьому поєднанні виникає така особливість як безперервний ритм руху композиції, тому дуже важко знайти її початок чи визначити кінець. Це певний ланцюг, у якому одні елементи є частинами інших. Такі вишивки зачаровують не тільки своєю красою, але й бажанням розгледіти в них кожний елемент, проникнути у сутність кожного візерунку. З великою любов'ю і величчю Любов Федорівна говорить про свої роботи:« Український рушник! На ньому вишита доля мого народу. На ньому переплелися і радість, і біль, і щастя, і горе. Рушник супроводжував людину все життя від народження і до смерті. Не було жодної хати в Україні, де не були вишиті рушники. Недаремно склав народ такі прислів'я : « Хата без рушників, що родина - без дітей». Свої вишиті рушники я подарувала всім своїм дітям.

Проводжаючи сина в дорогу, я замотувала хлібину у рушник, промовляла: "Рушай щасливо, хай благословить, тебе, Бог!" Той рушник, вишитий руками матері, оберігав сина від зла, від нещастя, нагадував про тепло рідної домівки, кликав з далеких доріг до отчого порогу.

Ой прийми, синочку, рушничок від мене

Від зла, від спокуси, най береже тебе,

Його вишивала різними нитками,

Стиха поливала дрібними сльозами.

У цій вишиванці всі мої старання,

На тебе, мій сину, усі сподівання,

 Ой іди, синочку, та скоро вертайся,

Дарунка від мами, сину, не цурайся.

Марченко Катерина Гуріївна родом із Західної України.

Весь вік працювала в колгоспі імені Енгельса. Виростила 4 дітей. Зараз проживає в селі Галино-Лозуватка. З дитинства опанувала мову місцевих вишивок. Її рушники полонять з першого погляду красою візерунків, довершеністю композицій, витонченістю кольорів.

Ой різними та нитками

Мережані рушники

На них лягли, простяглися

Наші думи та гадки.

Скільки себе пам'ятаю

Завжди світили мені

Вікна в задумі розмаю

І рушники на столі

Щоб лихо тебе минало,

Щастя огортало,

Щоби мале твоє серце

Та й смутку не знало.

Вишивки Катерини Гурівни вирізняються стриманим колоритом з перевагою червоних, жовтих, зелених кольорів.

Основним засобом художньої виразності її вишивок є чітка лінія, що утворює і підкреслює основні форми малюнка, які потім ускладнюються й доповнюються іншими кольорами. Вона застосовує у своїй творчості найпоширеніші техніки — хрестик, гладь.

Хай сторона моя багата

Красива квітами й людьми

Найкраща в світі рідна хата

Під ясеновими крильми

У ній тепло і очі мами,

І доброта її руки

А над смутними образами

Горять барвисті рушники

Прагнучи в орнаментуванні рушників передати пишність, красу природи, її цвітіння, вишивальниця розміщує величезну кількість різноманітних квіток.

Великі квіти приваблюють і зачаровують усіх, хто дивиться на вишиті майстринею роботи та ніби оживають. Простежується загальна побудова і пружний, стрімкий рух ліній і форм рослинних елементів. Погляд перебігає від основи елемента вгору, до його завершення. Верхівка позначається однією великою квіткою з більш детальною розробкою деталей, або ж квіткою з зеленими листками. А на останок майстриня сказала: «Пам'ятайте! Вишивання - це кропітка робота. Але вишитий рушник цілий скарб. Не лінуйтесь, дівоньки, рушники вишивати - буде чим гостей шанувати».

Розглядаючи її роботи ми одразу пригадали всім відомий вислів:

" І на тім рушникові оживе все знайоме до болю: 

і дитинство, й розлука, й твоя материнська любов

Ми, учасники краєзнавчо - дослідницької експедиції, мали нагоду наблизитись до прекрасного. Ще довгий час ми розглядали роботи наших майстринь та слухали їх захоплюючі розповіді. Ми були сповнені гордістю за своїх односельців. Ми, учасники проекту, замислились, а чи можемо ми вишити такі роботи. Спочатку ми протестували себе.

ТЕСТ

Чи маєш ти задатки до професії  вишивальниця

1.  Продовж речення. \"Мені доручають художнє оформлення...\"

          А) дуже часто.

          Б) час від часу.

          В) практично не доручають.

2. Тобі подобається малювати?

          А)  Так, це одне з моїх улюблених  занять.

          Б)  Інколи в мене з'являється настрій намалювати що-небудь.

          В)  Це дитячі пустощі, а я вже доросла людина!..

3. Твоє хобі пов'язане з...

          А) ручною кропіткою роботою (вишивка, ліплення тощо)

          Б) постійним рухом (заняття спортом, туризм тощо)

          В) в мене немає хобі.

4. Чи казали тобі колись, що ти маєш гарний смак?

          А) Так, це всі оточуючі помічають!

          Б) Кілька разів казали.

          В) Чомусь ніколи не казали...

5. Чи подобається тобі створювати композиції: поєднувати різні матеріали, елементи тощо?

          А) Так, в мене це досить добре виходить.

          Б) Мені подобається сам процес, а результат не завжди гарний.

          В) Ні, ніколи цим не займався.

6. Тобі подобається мріяти?

          А) Так, мрії дарують мені натхнення!

          Б) Не можу цього стверджувати: все залежить від настрою.

          В) Ні, я впевнений реаліст!

7. Тобі колись доводилося страждати через свою неакуратність?

          А) Ніколи, я все роблю акуратно!

          Б) Було кілька таких випадків.

          В) Мені майже нічого не доручають саме через мою неакуратність.

8. Чи часто до тебе звертаються друзі про пораду щодо зовнішнього вигляду?

          А) Так, постійно до мене звертаються.

          Б) Час від часу звертаються.

         В) Ні, я сам часто потребую такої поради.

9.  Продовж речення. \"У будь-якій роботі я...\"

          А) .. намагаюся знайти можливості для прояву творчої енергії.

          Б) ...  шукаю можливість скоротити час і зусилля, необхідні для її виконання.

         В) ...не намагаюся знайти щось особливе, просто її виконую.

10.  Як довго ти можеш просидіти за столом, не відволікаючись від справи?

          А) Мені не звикати: можу і три-чотири години, якщо потрібно.

          Б) Годину-дві.

          В) Не більше півгодини, інакше починаю нудьгувати!

 Результати: Якщо більшість відповідей   А) – ви творча людина, яка має всі риси характеру необхідні для вишивання.

Якщо більшість відповідей  Б)  це означає, що  у вас є певні задатки до професії вишивальниці, але потрібно над собою працювати і розвивати потрібні риси характеру.

Якщо більшість відповідей  В) – на жаль, вишивання не ваша справа і потрібно шукати себе в інших напрямках.

Результати нас вразили. З чотирьох учнів, троє мають певні задатки до вишивання, але потрібно над собою працювати і розвивати потрібні риси характеру, вміння. Потім ми спробували власноруч вишити серветку. Ми були задоволені своїми маленькими успіхами.

 Виходить, що це вже не так і складно. Напевно, в українців на генетичному рівні закладені такі здібності. Ми повинні добре знати і шанувати творчу спадщину наших бабусь, справжніх майстринь. Головне  не втратити, не розірвати ту червону ниточку, що з’єднує покоління минулого, сучасного і майбутнього. 

 Нам так захотілось зробити щось таке, щоб принести користь своїй країні, прославити свій працьовитий та талановитий народ. В захваті від побаченого одна з учасниць експедиції Карась Людмила пригадала такі рядки:

Я чую пісню колискову,

Хоч йдуть упевнено роки

А на стіні у хаті, як підкови

Як крила птахів білі рушники.

Вона з любов'ю кожен вишивала

Аза вікном - і місяць і зірки.

Молилась Богу, вишивала і співала

І птахи оживали з - під руки.

Складала чемно хрестики крилаті.

Червоні, білі, сині, золоті!

І скільки їх було у нашій хаті

Таких я більш не бачила в житті

На рушниках тих мальви оживали

І маки, і жоржини, й сокирки,

І серед них птахи її співали

Здавалось з неба падали зірки

Ті рушники у хаті, наче диво

Вони з стіни до мене гомонять

Із ними в хаті затишно й красиво

Неначе в душу зграями летять.